Що робити батькам з підлітками, які нічого не хочуть. Шикарна стаття психолога – обов’язкова до прочитання!
Чому він нічого не хоче?
Дьоміна Катерина – психолог-консультант, фахівець з дитячої психології написала чудову статтю, у якій відповідає на це, мабуть зараз найбільш наболіле питання батьків.
Букв, звичайно, багато – однак вважаємо, що прочитати і перейнятися добре б всім батькам підлітків.
Це явище набрало чинності в останні років сім. Виросло ціле покоління молодих людей, які «нічого не хочуть». Ні грошей, ні кар’єри, ні особистого життя. Вони цілодобово просиджують за комп’ютерами, їх не цікавлять дівчата (хіба зовсім трохи, щоб не напружуватися).
Вони взагалі не збираються працювати. Як правило, їх задовольняє те життя, яке вже є – батьківська квартира, трошки грошей на сигарети, пиво. Не більше. Що з ними не так?
Сашу привела на консультацію мама. Відмінний 15-річний хлопець, мрія будь-якої дівчинки: спортивний, язик підвішений, не грубіянить, очі живі, словниковий запас не як у Еллочки-Людожерки, грає в теніс і на гітарі. Основна скарга мами, просто крик змученої душі: «Ну чому він нічого не хоче?»
Реклама
Подробиці історії.
Що означає «нічого», цікавлюся я. Зовсім нічого? Чи все ж таки їсти, спати, гуляти, грати, дивитися кіно він хоче?
Виявляється, Саша не хоче нічого робити зі списку «нормальних» справ для підлітка. Тобто:
- Вчитися.
- Працювати.
- Ходити на курси.
- Зустрічатися з дівчатами.
- Допомагати мамі по господарству.
- І навіть їздити з мамою у відпустку.
Мама у відчаї. Виріс здоровенний мужик, а користі від нього – як від козла молока. Мама все життя для нього, все тільки для його блага, собі в усьому відмовляла, бралася за будь-яку роботу, на гуртки водила, на секції дорогі возила, у мовні табори за кордон відправляла – а він спочатку спить до обіду, потім включає комп’ютер і до ночі в іграшки ганяє. А вона-то сподівалася, що він виросте, і їй стане легше.
Я продовжую питати. З кого складається сім’я? Хто в ній заробляє гроші? Які в кого функції?
Виявляється, Сашина мама давно одна, розлучилася, коли йому було п’ять років, «батько був такий же точно лежень, може, це генетично передається?». Вона працює, багато працює, адже їй доводиться утримувати трьох (себе, бабусю і Сашу), додому приходить до ночі, смертельно втомлена.
Будинок тримається на бабусі, вона і господарством займається, і за Сашком стежить. Тільки от біда – Саша зовсім від рук відбився, бабусю не слухається, навіть не огризається, просто пропускає повз вуха.
Він ходить до школи, коли хоче, коли не хоче – не ходить. Йому загрожує армія, але, схоже, його це анітрохи не хвилює. Він не докладає жодних зусиль, щоб вчитися хоч трохи краще, хоча усі вчителі в один голос твердять, що голова у нього золота і здібності є.
Школа з елітних, державна, з історією. Але щоб в ній утримуватися, доводиться брати репетиторів з основних предметів. І все одно двійки в чверті, можуть і виключити.
Вдома не робить нічого, зовсім, навіть чашку за собою не помиє, бабуся з ціпком змушена тягати важкі сумки з продуктами з магазину, а потім йому на підносику їжу до комп’ютера носить.
«Ну що з ним таке? – вже трохи не плаче мама. – Я ж все життя віддала йому.»
Хлопчик
В наступний раз я бачу Сашу одного. І правда, гарний хлопчик, симпатичний, модно і дорого одягнений, але не зухвало. Якийсь надто хороший. Якийсь він неживий. Картинка у журналі для дівчаток, гламурний принц, хоч би прищ де-небудь був, чи що.
Зі мною тримається дружелюбно, ввічливо, всім своїм виглядом демонструє відкритість та готовність співпрацювати. Тьху, я відчуваю себе персонажем американського серіалу для підлітків: головний герой на прийомі у психоаналітика. Хочеться сказати що-небудь матом. Гаразд, згадаємо, хто тут профі.
Ви не повірите, він практично слово в слово відтворює мамин текст. 15-річний хлопець каже, як шкільна вчителька: «Я ледачий. Моя лінь заважає мені добиватися цілей. І ще я дуже незібраний, можу в одну точку втупитися і сидіти так годину».
А сам-то чого хочеш?
Та нічого особливого не хоче. В школі нудно, уроки дурні, хоча вчителі класні, найкращі. Друзів близьких немає, дівчини теж немає. Планів немає.
Тобто він не збирається ощасливити людство будь-яким з 1539 способів, відомих цивілізації, він не планує стати мегазіркою, йому не потрібно багатство, кар’єрне зростання і досягнення. Йому взагалі нічого не потрібно. Спасибі, у нас все є.
Потроху починає вимальовуватися картина, не скажу, щоб дуже несподівана для мене.
Приблизно з трьох років Саша займався. Спочатку підготовкою до школи, плаванням і англійською мовою. Потім пішов до школи – додався кінний спорт.
Зараз, окрім навчання в математичному ліцеї, він ходить на курси англійської при МДІМВ, на дві спортивні секції і до репетитора. У дворі не гуляє, телевізор не дивиться – ніколи. У комп’ютер, на який так скаржиться мама, грає тільки на канікули, та й то не кожен день.
Чому він нічого не хоче?
Формально всі ці заняття були добровільно обрані Сашком. Але коли я питаю, чим би він хотів займатися, якби не треба було вчитися, він говорить «грати на гітарі». (Варіанти, почуті від інших респондентів: грати у футбол, грати на компі, нічого не робити, просто гуляти). Грати. Запам’ятаємо цю відповідь і рушимо далі.
Читати, читати, читати і думати!
Що з ним таке?
Знаєте, у мене таких клієнтів буває в тиждень людини по три. Практично кожне звернення з приводу хлопчика у віці від 13 до 19 років саме про це: нічого не хоче.
У кожному такому випадку я бачу одну і ту ж картину: активна, енергійна, амбітна мама, тато відсутній, дома або бабуся, або няні-домогосподарки. Частіше все-таки бабуся.
Сімейна система спотворена: мама займає роль чоловіка в будинку. Вона годувальник, вона ж приймає всі рішення, що контактує з зовнішнім світом, захищає, якщо потрібно. Але вдома її немає, вона в полях і на полюванні.
Вогонь у вогнищі підтримує бабуся, тільки в неї немає важелів влади по відношенню до їхньої «загальної» дитини, він може й не послухатися, і нагрубити. Якщо б це були мама з татом, тато прийшов би ввечері з роботи, мама б йому поскаржилася на неналежну поведінку сина, тато б йому накостиляв – і вся любов. А тут можна поскаржитися, а відлупцювати нікому.
Мама намагається дати синові все-все: наймодніші розваги, найпотрібніші розвивалки, будь-які подарунки і покупки. А син не щасливий. І знову звучить цей приспів: «нічого не хоче».
А у мене через деякий час починає просто свербіти всередині запитання: «А коли йому хотіти-то? Якщо за нього вже давно мама все відхотіла, відмріяла, спланувала і зробила».
Ось коли малюк п’яти років сидить вдома один, катає по килиму машинку, грає, гарчить, дзижчить, будує мости і фортеці – у цей момент у нього починають зароджуватися і визрівати бажання, спочатку смутні і неусвідомлені, вони поступово формуються в щось конкретне: хочу велику пожежну машину з чоловічками. Потім він чекає з роботи маму чи тата, висловлює своє бажання і отримує відповідь. Зазвичай: «Потерпи до Нового року (дня народження, зарплатні)».
І доводиться чекати, терпіти, мріяти про цю машину перед сном, передчувати щастя володіння, уявляти собі її (поки ще машину) у всіх деталях. Таким чином дитина вчиться контактувати зі своїм внутрішнім світом в частині бажань.
А як було у Саші (і у всіх інших Саш, з якими я маю справу)? Захотів – написав мамі есемеску, відправив – мама замовила через Інтернет – ввечері привезли.
Або навпаки: навіщо тобі ця машина, у тебе уроки не зроблені, ти прочитав дві сторінки логопедичного букваря? Раз – і обірвали початок казки. Все. Мріяти більше не виходить.
У цих хлопчиків і правда є все: сучасні смартфони, найостанніші моделі джинсів, поїздки на море чотири рази на рік. А ось можливості просто штовхати балду у них немає. Між тим нудьга – саме що ні на є творчий стан душі, без неї неможливо придумати собі заняття.
Дитятко має скучити і занудьгувати, щоб з’явилася потреба рухатися і діяти. А воно позбавлене навіть самого елементарного права вирішувати, їхати йому на Мальдіви чи ні. Мама вже все за нього вирішила.
Що кажуть батьки?
Спочатку я, протягом досить тривалого часу, слухаю батьків. Їх претензії, розчарування, образи, здогадки. Починається завжди з скарг на кшталт «ми для нього все, а він у відповідь – нічого».
Перерахування того, що саме «для нього все», вражає. Про деякі речі я дізнаюся вперше. Мені, наприклад, і в голову не приходило, що 15-річного хлопчика можна водити в школу за ручку. І досі вважала, що межа – це третій клас. Ну четвертий, для дівчаток.
Але виявляється, що тривоги і страхи мам штовхають їх на дивні вчинки. А раптом на нього нападуть погані хлопчики? І навчать його поганому (палити, лаятися поганими словами, брехати батькам; слово «наркотики» найчастіше не вимовляється, бо дуже страшно).
Часто звучить такий аргумент, як «Ви ж розумієте, в який час ми живемо». Якщо чесно – не дуже розумію. Мені здається, часи завжди приблизно однакові, ну, крім зовсім важких, наприклад, коли війна йде прямо у вашому місті.
У мій час ходити дівчинці 11 років через пустир було смертельно небезпечно. Так ми і не ходили. Ми знали, що не треба туди ходити, і дотримувалися правил. І сексуальні маніяки, в під’їздах іноді грабували.
А ось чого не було – це вільної преси. Тому кримінальне зведення люди дізнавалися від знайомих знайомих, за принципом «одна бабка сказала». І, пройшовши через безліч ротів, інформація ставала менш страшною і більш розмитою. Типу викрадення людини інопланетянами. Всі чули, що таке буває, але ніхто не бачив.
Коли ж це показують по телевізору, з подробицями, крупним планом, це стає тією реальністю, яка тут, поруч, у твоєму домі. Ти бачиш своїми очима, а зізнайтеся, більшість з нас жодного разу в житті не бачили самі жертву розбійного нападу?
Людська психіка не пристосована до щоденного спостереження смерті, особливо насильницької. Це завдає сильну травму, а захищатися від неї сучасна людина не вміє. Тому, з одного боку, ми начебто більш цинічні, а з іншого — не відпускаємо дітей гуляти на вулицю. Бо небезпечно.
Найчастіше такі безпорадні і мляві діти виростають у тих батьків, які з раннього дитинства були самостійними. Занадто дорослі, дуже відповідальні, занадто рано надані самі собі.
З першого класу приходили додому самі, ключ на стрічці на шиї, уроки – самі, поїсти розігріти – самі, в кращому випадку батьки ввечері запитають: «А що у тебе з уроками?». На все літо або в табір, або до бабусі в село, де теж особливо не було кому стежити.
А потім ці діти виросли, і сталася перебудова. Повна зміна всього: життєвого укладу, цінностей, орієнтирів. Є від чого занервувати. Але покоління адаптувалося, вижило, навіть стало успішним. Витиснута тривога залишилася. І тепер вся в повному обсязі обрушилася на голову єдиного чада.
А звинувачення чаду пред’являються серйозні. Батьки геть відмовляються визнавати свій внесок у його (чада) розвиток, вони тільки гірко нарікають: «Ось я в його роки…».
«Я в його роки вже твердо знав, чого хочу від життя, а він у 10-му класі тільки цікавиться іграшками. Я з третього класу сама уроки робила, а він у восьмому не може за стіл сісти, поки за руку не підведеш. Мої батьки навіть не знали, яка у нас програма з математики, а мені зараз доводиться кожен приклад з ним вирішувати».
Все це вимовляється з трагічною інтонацією «Куди котиться цей світ?». Наче діти повинні повторювати життєвий шлях батьків.
В цей момент я починаю питати, а якої саме поведінки вони хотіли б від своєї дитини. Виходить досить цікавий список, ніби портрет ідеального чоловіка:
- Щоб робив все сам.
- Щоб беззаперечно слухався.
- Проявляв ініціативу.
- Займався в тих гуртках, які знадобляться потім в житті.
- Був чуйним і турботливим і не був егоїстом.
- Був більш наполегливим і пробивним.
На останніх пунктах мені вже сумно. Але і мамі, яка складає список, теж сумно: вона помітила протиріччя. «Я хочу неможливого?» — сумно запитує вона.
Так, як не шкода. Чи спів, чи танці. Або у вас слухняний, на все згодний відмінник-ботанік, або енергійний, ініціативний, пробивний трієчник. Або він вам співчуває і підтримує, або мовчки киває і йде повз вас до своєї мети.
Звідки взялася ідея, що, правильно займаючись з дитиною, можна якимось чарівним чином захистити його від всіх прийдешніх бід. Як я вже казала, користь від численних розвиваючих занять вельми відносна.
Дитина пропускає дійсно важливий етап у розвитку: ігри та стосунки з однолітками. Хлопчики не вчаться самі вигадувати собі гру, заняття, не відкривають нові території (адже там небезпечно), не б’ються, не вміють збирати навколо себе команду.
Дівчата нічого не знають про «жіноче коло», хоча з творчістю у них трохи краще йдуть справи: все ж дівчаток частіше віддають в різні рукодільні гуртки, так і «забити» потребу в соціальному спілкуванні у дівчаток важче.
Крім дитячої психології я по старій пам’яті займаюся ще й російською мовою і літературою зі школярами. Так от в гонитві за іноземними мовами батьки зовсім втратили рідну мову.
Словниковий запас у сучасних підлітків, як у Еллочки-Людожерки – в межах сотні. Зате гордо заявляється: дитина вивчає три іноземні мови, включаючи китайську, і всі з носіями мови.
А прислів’я діти розуміють буквально («Без праці не виловити і рибку зі ставка» – це про що?» – «Це про рибалку»), словотвірний розбір робити не можуть, складні переживання намагаються пояснювати на пальцях. Тому що мова сприймається у спілкуванні і з книжок. А не під час уроків і спортивних занять.
Все вірно сказано.
Що кажуть діти?
«Мене ніхто не слухає. Я хочу ходити зі школи додому з друзями, а не з нянею (шофером, супроводом). У мене немає часу, щоб дивитися телевізор, немає часу грати на компі. Я жодного разу не був у кіно з друзями, тільки з батьками і їхніми знайомими. Мене не пускають в гості до хлопців, і до мене нікому не можна. Мама перевіряє мій портфель, кишені, телефон. Якщо я затримуюся в школі хоча б на п’ять хвилин, мама відразу дзвонить».
Це текст не першокласника. Це учні 9-го класу говорять.
Дивіться, скарги можна поділити на дві категорії: порушення кордонів («перевіряє портфель, не дає надіти те, що я хочу») і, умовно кажучи, насильство над особистістю («нічого не можна»). Таке враження, що батьки не помітили, що їх діти вже виросли з памперсів.
Можна, хоча і шкідливо, перевіряти кишені у першокласника – хоча б для того, щоб не випрати ці штани разом з жуйкою. Але до 14-річній людині добре б вже входити в кімнату зі стуком. Не з формальним стуком – постукав і ввійшов, не чекаючи відповіді, а поважаючи його право на особисте життя.
Критика зачіски, нагадування «іди помийся, а то від тебе погано пахне», вимога надіти теплу куртку – все це сигналізує підліткові: «Ти ще маленький, в тебе немає права голосу, ми самі за тебе все вирішимо». Хоча ми всього лише хотіли вберегти його від застуди. І він дійсно погано пахне.
Не можу повірити, що залишилися ще такі батьки, які не чули: для підлітка найважливіша частина життя – спілкування з однолітками. Але це означає, що дитина виходить з-під батьківського контролю, батьки перестають бути істиною в останній інстанції.
Творча енергія дитини блокується таким чином. Адже якщо йому заборонено хотіти те, що йому дійсно потрібно, він відмовляється від бажань взагалі. Подумайте, як це страшно – нічого не хотіти. А навіщо? Все одно не дозволять, заборонять, пояснять, що це шкідливо і небезпечно, «йди краще уроки роби».
Наш світ не ідеальний, він справді небезпечний, в ньому існує зло і хаос. Але ми якось живемо в ньому. Дозволяємо собі любити (хоча ось це – авантюра з непередбачуваним сюжетом), змінюємо роботу і житло, переживаємо кризи всередині і зовні. Чому ж ви не дозволяєте своїм дітям жити?
У мене є підозра, що в тих сім’ях, де виникають подібні проблеми з дітьми, батьки не відчувають своєї безпеки. Їхнє життя занадто напружене, рівень стресу перевищує адаптаційні можливості організму. І так хочеться, щоб хоча б дитинка жила в спокої і гармонії.
А дитинка не хоче спокою. Їй потрібні бурі, звершення і подвиги. В іншому випадку чадо лягає на диван, відмовляється від усього й перестає радувати очі.
Що робити?
Як завжди: обговорювати, складати план і дотримуватися його. Для початку згадайте, чого просила ваша дитина раніше, а потім перестала. Я абсолютно впевнена, що годинна щоденна «абсолютно некорисна» прогулянка з друзями – необхідна умова для психічного здоров’я підлітка.
Ви здивуєтеся, але безглузде «витріщання в ящик» (перегляд музичних і розважальних каналів) потрібно для наших дітей теж. Вони входять в подобу трансу, медитативний стан, під час якого дізнаються щось про себе. Не про артистів, зірок шоу-бізнеса. Про себе.
Те ж саме можна сказати про комп’ютерні ігри, соціальні мережи, телефонні розмови. Це страшно дратує, але треба пережити. Можна і потрібно обмежувати, вводити якісь рамки і правила, але тотально забороняти внутрішнє життя дитини – злочинно і недалекоглядно.
Не вивчить цей урок зараз – накриє потім: кризою середнього віку, моральним вигорянням 35, небажанням приймати на себе відповідальність за сім’ю і т. д.
Тому що недограв. Недотинявся безцільно вулицями. Не подивився вчасно всі тупі комедії, не поіржав над Бівисом і Батхедом.
Я знаю одного хлопчика, який доводив батьків до сказу тим, що годинами лежав у своїй кімнаті і стукав тенісним м’ячиком в стіну. Тихенько, не сильно. Їх дратував не стукіт, а те, що він нічого не робить. Зараз йому 30, він цілком справний мужик, одружений, працює, активний. Йому потрібно було у 15 років побути у своїй шкаралупі.
З іншого боку, як правило, ці діти катастрофічно недовантажені життям. Все, що вони роблять – вчаться. Не ходять в магазин за продуктами для всієї родини, не миють підлогу, не лагодять електроприлади.
Тому я давала б їм більше свободи всередині і обмежувала зовні. Тобто ти сам вирішуєш, у що ти вдягнешся, чим будеш займатися крім навчання, але при цьому – ось список домашніх справ, приступай. До речі, хлопчики чудово готують. І прасувати вміють. А важкості тягають як.
