Городницька громада

Житомирська область, Новоград-Волинський район

Історічні відомості про Городницьку громаду

                                                                            

     Городницька громада розташована на заході Житомирської області, за 40 км. від міста Новоград-Волинський, на берегах р. Случ. Також на північний схід від с. Червона Воля бере початок річка Зольня, на західній околиці села Кленова в лісі бере свій початок річка Кленова, Через село Дубники тече річка Дубничка, ліва притока Перевезні.

   Городницька громада знаходиться на північно-західному схилі Українського кристалічного щита, тому тверді докембрійські породи залягають неглибоко, а в долині річки Случ часто виходить на поверхню. Рельєф – слабо хвиляста рівнина з перепадом висот не більше 30 метрів, а в долині Случі, інколи, 50-70 метрів.

   Переважають дерново-підзолисті ґрунти, в зниженнях рельєфу – заболочені.

   Городниця розміщена в природній зоні мішаних хвойно – широколистих лісів. Основними лісо утворюючими є: сосна, дуб, вільха, береза, осика.

    Територія с Кленова, с. Дубники, с. Липине внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС були віднесена до третьої  категорії радіоактивного забруднення.

    Відомі дати заснування таких сіл, як: Лучиця – 1888 році, Анастасівка – 1898 році, Мала Анастасівка – 1895 рік, смт. Городниця – 1390 році.

    Громада налічує 11 сіл та 1 селище: с. Червона Воля, с. Перелісянка, с. Прихід, с. Кленова, с. Дубники, с. Брониця,  с. Липине, с. Мала Анастасівка, с. Анастасівка, с Перелісок та смт. Городниця.

    Городниця, зараз уже центр Городницької громади – входила в ХV, як маєток латифундій роду князів Корецьких, як селище згадується в документах від 8 листопада 1685 року, що являє собою посвідчення видане дворянину Олександру Вербовському, його сусідами по маєтку, про те, що у його відсутності козацький полковник Макуха, разом із своїм полком спустошив його маєток – Городницю, зібравши в йому «большой провіант».

   Волосним центром Волинської губернії селище Городниця стало в 1899 році і було до 1928 року, по розпорядженню Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету була проведена на Україні нова адміністративно-територіальна реформа з поділом губерній на округи і райони.

   Селище Городниця було районним центром з 1923 року до грудня 1957 р., до першого укрупнення районів після Вітчизняної війни.

   Хоч Городниця стала волосним центром в 1866 році – перше однокласне училище відкрилося тільки в 1883 році. В училищі до 1910 року був один вчитель, який вчив до 120 дітей, на той час селище мало більше 240 дворів і більше 2200 чоловік населення.

   Фарфоро-фаянсовий завод був заснований в 1799 році, коли Городниця належала князю Чортарийському. Завод спочатку випускав фаянсові вироби, пройшов довгий і складний шлях свого розвитку. За відомостями від 1813-1814 рр. на заводі випускалося фаянсового посуду невисокої якості на 10520 рублів при 72 робітниках.

   У 1814 році завод разом з маєтком дістаються князю Любомирському, з тієї пори починається процвітання заводу. На виставці в Петербурзі в 1829 р. Городницький фаянс був визнаний досить добрим і на той час не поступався англійському.

    Паралельно розвивалося і лісове господарство, яке функціонує до теперішнього часу, має стабільний фінансовий стан.

    Наразі на територіях сіл функціонують школи, садочки, ФАПИ, лікарня, будинки культури, бібліотеки та діють лісництва.

                 

                                 Городницький Свято-Георгіївський

                          ставропігійний чоловічий  монастир

                                                                 

  Вперше в письмових джерелах Городниця згадується з XVII ст. Існує легенда з назвою села. Колись на його місці було інше поселення, навіть місто. А після того як воно було знищено ворогами, стали про місцевість казать "Город-ниць", тобто "города не існує". Тоді ж разом з містом було знищено і старий чоловічий монастир св. вмч. Георгія Переможця. 
Обитель знаходиться на підвищеному березі ріки Случ. Заснований у 1666 р. Відроджений у 1891р. 
У 1744 р. тут збудували дерев`яну церкву св. Георгія. У 1891 р. при ній відкрилася жіноча чернецька громада. На початку ХХ ст. поруч із дерев`яним храмом звели мурований собор св. Георгія, внаслідок чого стара церква отримала нову назву – на честь прп. Симеона Стовпника. 1914 р. чернецьку громаду перетворили на чоловічу. 1923 р. обитель закрили, у 1930-х рр. було знищено храм прп. Симеона. З 1945 р. собор діяв як парафія. З 1979 р. при ньому неофіційно (в умовах державного атеїстичного режиму) влаштовується монастир, що складався з чоловічої та жіночої громад. Наприкінці 1980-х рр. на місці церкви прп. Симеона споруджується одноіменна мурована каплиця-вівтар для богослужінь на великі свята у теплу пору року. 1994 р. монастир отримав ставропігію Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Православної Церкви. У 1996-1997 рр. в одному з корпусів обителі створено теплий храм на честь ікони Божої Матері «Утамуй мої печалі». 

 

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь