23 серпня.День Державного Прапора України!
Сьогодні День Державного Прапора України.
Свято встановлено «…На вшанування багатовікової історії українського державотворення, державної символіки незалежної України та з метою виховання поваги громадян до державних символів України…» згідно з Указом Президента від 23 серпня 2004 року. У 2009 році було внесено зміни до цього указу, й засновано щорічну офіційну церемонію підняття прапора 23 серпня по всій Україні. Державний прапор – невід’ємний атрибут кожної країни, що уособлює самобутність та спадкоємність її державотворчих традицій. Його еволюція у своєрідний спосіб відображає багатовікові процеси розвитку, становлення та життєдіяльності державних утворень. Серед прапорів Київської Русі переважним був червоний колір – найбільш зручний для сигналізації під час бою. Але національний (державний) прапор у його сучасному розумінні, можна вважати, з’явився на етапі існування козацької держави. Тоді найвищий щабель в ієрархії посідав загальновійськовий, або гетьманський прапор, що певною мірою відігравав роль та містив ознаки державного. Найвідоміший із відомих гетьманських прапорів пов’язують з ім’ям Богдана Хмельницького (він був білого кольору). Стосовно кольорової гами, то стійке поєднання синього і жовтого кольорів на національному прапорі фіксуємо із середини ХІХ століття. У час «весни народів» 1848 року Головна руська рада проголосила загальноукраїнським гербом старовинний герб князів Романовичів, Львівські землі та Руське воєводство - зображали золотого лева, що спирається на скелю, на блакитному тлі. Саме такі зображення мали на своїх прапорах загони Національної гвардії в Яворові та інших містах Галичини. У цей же час згідно з геральдичними звичаями усталилися поєднання жовтої та синьої смуг на прямокутному полотнищі. Утвердження ж синьо-жовтого прапора як державного відбулося із проголошенням Української Народної Республіки (УНР). Потім в історії України був період червоного «серпасто-молоткастого», а за синьо-жовтий саджали до в’язниць. У новітні часи національний синьо-жовтий прапор уперше офіційно замайорів на ратуші міста Стрий 14 березня 1990 року. У Києві прапор було піднято над міською мерією пізніше – 24 липня 1990 року. 23 серпня 1991 року групою народних депутатів синьо-жовтий український прапор внесено у сесійну залу Верховної Ради, а вже 4 вересня його урочисто підняли над будівлею парламенту. 18 вересня 1991 року була підписана постанова про дозвіл «у протокольних заходах використовувати синьо-жовтий прапор», а постанова ВР України від 28 січня 1992 року надала йому статусу Державного. Остаточно Прапор Держави Україна затверджено статтею 20 Конституції України 1996 року.
Разом з тим, світова спільнота відзначає сьогодні Міжнародний день пам’яті жертв работоргівлі та її ліквідації. День проголошений на 150-й сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО за підтримки ООН. В ніч з 22 на 23 серпня 1791 року на острові Сан-Домінго (Гаїті) відбулось повстання рабів, яке докорінно змінило ситуацію в системі работоргівлі і поклало початок процесу ліквідації трансатлантичній торгівлі рабами. ЮНЕСКО відзначає Міжнародний день пам’яті жертв работоргівлі та її ліквідації задля того, щоб віддати належне тим далеким борцям за свободу і права людини, а також зберегти в пам’ять про них уроки тієї історії та цінності, носієм яких вона є. Історія работоргівлі і рабства свого часу викликала хвилі шаленства, жорстокості та гіркоти які не вичерпалися й по сьогодні. Але це також історія хоробрості, свободи і гордості за те, що ганебне явище вдалося припинити. У цій боротьбі відбивається історія всього людства. І в ній світова громада має черпати наснагу і натхнення, використовуючи спільну пам’ять для створення ліпшого світу – світу, де немає місця приниженню й експлуатації за расовою ознакою. З огляду на це, ООН оголосила про проведення Міжнародного десятиліття осіб африканського походження (2015-2024), наголошуючи на величезному внеску африканців у побудові сучасного суспільства і забезпеченні прав та гідності усіх людей без винятку.
Події дня:
Цього дня 1891 року перша організована група українців приїхала до Бразилії – початок української імміграції до Бразилії. Цими першими українцями були мешканці Золочівського повіту (нині Львівщина) і поселилися вони в Парані. А взагалі, першим відомим українцем що ступив на бразильську землю, був мореплавець Юрій Лисянський (цього ніжинця називають українським Магелланом) котрий, як організатор і учасник першої російської морської експедиції навколо світу, протягом 6 тижнів на зламі 1803-1804 років, перебував у Бразилії, про що докладно описав у своєму щоденнику. Перша потужна хвиля української еміграції до Бразилії припадає на 1895 рік. До далекої екзотичної країни їхали переважно селяни зі Східної Галичини, і їхали вони туди у пошуках ліпшого життя. На той час у Бразилії були скасовані закони про работоргівлю, приток дешевої робочої сили припинився, а працювати комусь було треба. Тому активізувалися вербувальники, котрі розповідали, що в далекій країні «течуть молочні ріки, під кожною пальмою лежить по зливку чистого золота, а всю працю роблять прудкі розумні мавпи». Селяни Австро-Угорщини щиро у це вірили, а приїхавши на місце бачили зовсім іншу картину, але дороги назад вже не було. Курйозний випадок трапився у 1895 році, одразу по прибутті п’яти тисяч українців у місто-порт Паранагуа (штат Парана). Чоловіки у кожухах, смушевих шапках, великих важких чоботях, жінки у теплих великих хустках, довгих спідницях справили на напівроздягнених бразильців приголомшуюче враження й здалися казковими створіннями. Тому, про всяк випадок влада вирішила їх… охрестити. Потім було ще декілька потужних хвиль української імміграції до цієї далекої країни. На сьогодні в Бразилії проживає майже 500-тисячна українська громада. 425 тисяч мешкає в штаті Парана. Інші мешкають у штатах Санта Катаріна, Сан Пауло і Ріо Гранде до Сул. Переважна більшість українців Бразилії є греко-католиками. Українська громада в Бразилії чи не найкраще з-поміж інших українських діаспор світу зберегла рідну мову та звичаї.
105 років тому (1913) біля входу в Копенгагенський порт було встановлено бронзову скульптуру Русалоньки, створену скульптором Едвардом Еріксеном на честь персонажа однієї з найвідоміших казок Г.К. Андерсена (виконаний на замовлення покровителя мистецтв і спадкоємця засновника знаменитого пивоварного концерну «Карлсберг» Карла Якобсена). Нині Русалонька - всесвітньо відомий символ Данії, один з найбільш відомих пам'яток Копенгагена і мекка для туристів.
Ювілеї дня:
130 років від дня народження Миколи Миколайовича Аркаса (1888–1938), українського актора, режисера. Народився у м. Миколаєві в родині видатного українського історика, композитора та громадського діяча Миколи Аркаса. Після закінчення кавалерійського училища дістав призначення у 46 драгунський Переяславський полк. Служив на Далекому Сході. Після повернення працював на просвітянській ниві в Миколаєві. Брав участь в аматорських виставах, влаштовував літературно-музичні вечори, народні свята. Любов до театру була у Миколи Аркаса настільки сильною, що, навіть, і в польському полоні він організував аматорський театральний гурток. Після визволення у 1921 р., М. Аркаса запросили на посаду режисера в Український пересувний драматичний театр при «Просвіті» у Закарпатті. Цей театр об`їздив з гастролями майже всю Галичину і Волинь і став справжнім центром української театральної культури на Закарпатті. М. Аркас був не тільки режисером, а й сам виходив на сцену. Грав у п’єсах І. Карпенка-Карого. Через брак коштів «Просвіту» й театр було закрито, і М. Аркас на деякий час виїхав до Праги, де співробітничав із драматичним гуртком «Верховина», підготував дві вистави – «Жриця вогню» В. Валентинова та «Маруся Богуславка» М. Старицького. Ці п’єси ставилися не тільки у Празі, а й на всій Закарпатській Україні. Зібравши невелику трупу акторів – професіоналів та аматорів, за сезон 1932–1933 рр. М. Аркас підготував 6 вистав, зокрема оперету І. Кальмана «Сільва», опери М. Аркаса (батька) «Катерина» та Т. Масканьї «Сільська честь». Восени 1936 р. поставив драму В. Винниченка «Чорна пантера і Білий ведмідь». У 1934 р. М. Аркас очолив новий театральний колектив і відкрив Руський театр ім. М. Садовського в Ужгороді. Колектив здійснив лише чотири постановки, зокрема «Наталка Полтавка» І. Котляревського та «Квадратура кола» В. Катаєва. Помер М.М. Аракс у грудні 1938. Похований у Хусті.
85 років від дня народження Давида Яновича Черкаського (1932), українського режисера-мультиплікатора. У його режисерському доробку понад 20 стрічок. Серед них: «Колумб» причалює до берега» (1967), «Містерія-буф» (1969), «Чарівник «Ох!» (1971), «Якого рожна хочеться?» (1975); мульсеріали — «Пригоди капітана Врунгеля» (1978), «Лікар Айболить» (1984), «Острів скарбів» (1988).
Цього дня 1974 року народився Сергій Жадан, український поет, прозаїк, громадський активіст, викладача кафедри української та світової літератури Харківського державного педагогічного університету ім. Г. Сковороди. Автор поетичних збірок «Цитатник», «Генерал Юда», «Пепсі», романів «Депеш Мод», «Ворошиловград», «Месапотамія». Перекладав Целяна, Рільке, Мілоша. Сьогодні Жадан один із найвідоміших сучасних українських письменників. Його твори перекладено тринадцятьма мовами, його добре знають за кордоном, він є лауреатом численних літературних премій і відзнак. Звісно, це критерій популярності, але головним свідченням «справжності» письменника є те, що його проза і вірші активно читаються. І не тільки представниками покоління 90-х, але й молоддю, хоча дехто за інерцією і самого Жадана продовжує називати «молодим» письменником. Сергій Жадан народився в Старобільську що на Луганщині. Випускник факультету українсько-німецької філології Харківського Національного педагогічного університету ім. Г. Сковороди. Живе і працює в Харкові. Колись мріяв стати футболістом. Певно, з нього б таки й дійсно вийшов би чудовий воротар, або форвард (можливо, не згірший за Шевченка). Його б купували сьогодні за мільйони; ганяв би на Porsche в компанії довгоногих кралечок, тусувався б по нічних закладах. Але він обрав (чи вона обрала його?) мову. І тепер забиває словом.
